Сідні і Беатріс Вебби були типовими революціонерами. Будучи англійськими економістами-соціалістами, істориками, соціальними реформаторами та журналістами, вони відкидали насильницькі потрясіння, що визначали політичний дискурс їхньої епохи. Натомість Вебби стали одними з перших і активних членів Фабського суспільства — організації, яка прагнула створити демократичну соціалістичну державу у Великій Британії за допомогою еволюційного соціалізму. Їхньою метою було не штурмувати ворота, а реформувати їх зсередини.
Їхнє інтелектуальне партнерство було настільки ж продуктивним, як і довговічним. Водночас Вебби заснували Лондонську школу економіки та політичних наук (LSE), інститут, який згодом став світовим лідером у своїй галузі. Але їхній вплив вийшов далеко за межі академічного середовища. Їхні спільні праці справили величезний вплив, перевизначивши те, як суспільство сприймало робітничий клас.
Візьмемо, наприклад, книгу “Історія тред-юніонів” (1894). Це була не просто хроніка страйків та переговорів; це був суворий аналіз того, як колективні переговори можуть функціонувати у межах капіталістичної системи. Потім була «Індустріальна демократія» (1897) — праця, в якій права та представництво робітників обґрунтовувалися не як загроза порядку, а як необхідний елемент стабільного суспільства. То були не абстрактні теорії. Це були проекти системи, в якій робітничий клас мав би голос навіть якщо цей голос обмежувався повільним і обдуманим темпом фабської реформи.
Чи спрацював їхній підхід? Лондонська школа економіки та політичних наук є свідченням їх інституційної спадщини. Ідеї, викладені у їхніх книгах, викликали дискусії, які звучать і у сучасній робочій політиці сьогодні. Але головне питання залишається відкритим: чи може поступова зміна дійсно усунути нерівність, що вкорінилася, або вона лише маскує тріщини? Вебби зробили ставку на перше. Історія ще вирішує, хто мав рацію.
